30.05.2022, 31.05.2022
Тема. Рей Дуглас Бредбері (1920–2012). «451° за Фаренгейтом». Натовп і влада. Важке прозріння особистості в тоталітарному суспільстві
Добрий день, дорогі діти!
Книга – одне з найбільших чудес, створене людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, всю свою мудрість вони довірили саме книгам. Адже вони відкривають нам навколишній світ, допомагають уявити минуле та заглянути в майбутнє. Коли ж людина припиняє читати - вона перестає мислити.
«451° за Фаренгейтом» - це книга, що описує життя людей постіндустріального суспільства, де панує повний контроль суспільства урядом. Читання книг – це найбільший кримінальний злочин, який безпощадно карається державою, а пожежники, покликані розпалювати вогонь. 451° за Фаренгейтом – температура, за якої горить папір – температура суспільного настрою та сердець мешканців антиінтелектуального світу. Саме таким постає життя людей майбутнього на сторінках роману Рея Бредбері. Думати, до речі, заборонено також. І, схоже, уряд країни досяг би своєї мети, змусивши націю відмовитися від усіх знань і почуттів, якби не пожежник, внутрішня свобода якого сягнула вище термометра за Фаренгейтом.
Із минулого звертаємо погляд до майбутнього. Над можливими розбіжностями розвитку людства у майбутньому замислювалося й замислюється багато людей. Одні письменники змальовували майбутнє як рай на землі, перемогу розуму, справедливості й технічного прогресу, інші — як загальну деградацію внаслідок надрозвитку техніки, глобальних катастроф, війн або втручання космічних прибульців. Письменник Рей Дуґлас Бредбері, з творчістю якого ви вперше ознайомилися в 6-му класі (за новелою «Усмішка»), належить до останніх. І не тому, що він песиміст: просто митець вважає своїм обов’язком застерегти людство від фатальних помилок, він подає надію, що кожне молоде покоління буде обачнішим, розумнішим, духовнішим за попереднє.
Повідомлення про життєпис Бредбері
Рей Бредбері народився 22 серпня 1920 року в місті Вокіґан (Вокіґен), штат Іллінойс, США. Друге ім’я — Дуґлас — він отримав на честь знаменитого актора того часу Дуґласа Фербенкса. Батьком майбутнього письменника був Леонард Сполдінґ Бредбері, нащадок англійців-першопоселенців, матір’ю — Марі Естер Моберґ, шведка за походженням.
Невдовзі після народження хлопчика родина Бредбері переїхала до Каліфорнії з метою знайти роботу. Саме там, на околиці величезного Лос-Анджелеса, юний Рей закінчив школу. Далі вчитися хлопець не мав змоги, адже змушений був заробляти на життя. Його університетом стали книги, які він любив і яких багато читав.
«Мене виростили бібліотеки. Я не вірю у коледжі та університети. Я вірю у бібліотеки, тому що більшість студентів не мають достатньо грошей [на освіту]. Коли я завершив школу, тривала Велика депресія і грошей не було. Я не міг відвідувати коледж, а тому проводив у бібліотеці три дні щотижня впродовж 10 років»,— так згодом розповідатиме Бредбері про свою освіту.
Чи не у 12 років Рей ухвалив рішення стати письменником і завзято дотримував цього рішення, ніколи не мріючи про інші професії. Замолоду він продавав газети, потім кілька років жив за рахунок дружини, поки 1950 р. зрештою не вийшов друком його перший великий твір — «Марсіанські хроніки». Перше оповідання Бредбері опублікували 1938 р., за 12 років до того, але успіху та слави він зажив лише тоді, коли побачили світ саме «Марсіанські хроніки».
Згодом письменник зізнавався: «Після мільйонів слів наслідувань, у віці двадцяти двох років я раптом здійснив прорив, прорив у оригінальність «науково-фантастичною» історією, що була цілком «моєю».
У Нью-Йорку стояла типова спекотна червнева ніч. Кондиціонування ще не існувало, воно було в майбутньому. Я друкував на машинці до третьої ночі, пітніючи у білизні й балансуючи своїми марсіанами в їхніх дивних містах за декілька годин до прибуття й відправлення астронавтів.
Я почув стукіт, спустився до підвалу бібліотеки університету, і, чорт забирай, там була кімната із дванадцятьма друкарськими машинками, що їх можна було винайняти за десять центів за півгодини. І там сиділо восьмеро чи дев’ятеро студентів, які працювали, мов навіжені».
Потім (у перших номерах журналу «Playboy»), 1953-го,— вийшов друком роман Р. Д. Бредбері «451° за Фаренгейтом», завдяки якому слава митця сягнула всесвітніх масштабів.
Рея Бредбері часто називають метром фантастики, одним із кращих письменників-фантастів, основоположником багатьох традицій цього жанру. Фактично ж Бредбері не є фантастом, оскільки його творчість слід вважати великою позажанровою літературою, та й істинно фантастичних творів у нього лише мала частка. Однак Бредбері нагороджено кількома преміями в галузі фантастики (Неб’юла — 1988-го, Г’юґо — 1954-го), не враховуючи безлічі загальнолітературних премій.
Твори Бредбері — це переважно невеликі оповідання нерозважального характеру, що містять замальовки, зведені до гострих драматичних, психологічних моментів, побудовані здебільшого на діалогах, монологах, міркуваннях героїв, ніж на дії. Незважаючи на явний талант до вигадування різних сюжетів, дуже цікавих і оригінальних, письменник часто обмежується безсюжетними замальовками, украй метафоричними, повними прихованого сенсу. І навіть у добре скроєних творах Бредбері може легко обірвати розповідь, піти від подробиць, залишивши дію в момент гострого напруження пристрастей. Також практично в жодному творі письменника не вдається вивести мораль і нав’язати свою точку зору: у 99 % творів автор залишається «за кадром». Ситуація може розвиватися як завгодно пристрасно, але ніколи Бредбері не приведе читача до висновку. Наче б він бачить своє завдання в тому, щоб схвилювати читача, загострити ситуацію і піти, залишивши того міркувати за книгою.
І якщо решту своїх творчих принципів Бредбері іноді порушував, то його мова, тобто способи викладу образів, думок, практично ніколи не змінювалася. Характерні ознаки його мови — це мінімум деталей, описів, подробиць, дій. Має місце навіть не стільки фантастичність (відсутність реалістичності), скільки нехтування значенням правдоподібності. Ця ознака стосується і сюжетів (фантастичність легко уживається із казковістю, детектив — із мелодрамою, ламаючи межі жанрів), і мови: Бредбері нехтує описами місць дій, зовнішності героїв, іменами, датами, цифрами. Природно, у його творах не зустріти технічних подробиць і взагалі відсутній вимисел у технічній сфері.
Наскільки можна судити з есе та інтерв’ю, Бредбері сповідує літературу почуттів, а не думок. Емоцій, а не дій. Станів, а не подій. Чи не найвищою цінністю Бредбері оголошує внутрішній світ людини, її світогляд, фантазію. Здатність людини відчувати, співпереживати письменник визнає головними якостями.
У своїх творах письменник співчуває насамперед людям мистецтва (і навіть більше — його поціновувачам), ніж решті. Найчастіше при цьому на сторінках своїх книг Бредбері жорстоко розправляється з «ворогами» — черствими людьми, позбавленими фантазії, міщанами, чиновниками, політиками — тими, хто перешкоджає нормальному життю творчих людей, самовираженню, спілкуванню, хто зводить культуру до умовностей, масовості, стандартизації, робить життя сухим, нудним, духовно бідним, прісним.
Серед найбільш відомих його творів — роман «451° за Фаренгейтом», оповідання «Кульбабове вино», «Здрастуй і прощай», «Пахощі сарсапарелі», «І загримів грім», «Суничне віконце», «Третя експедиція» та багато інших.
Бредбері — письменник-гуманіст. Його хвилюють проблеми Добра і Зла, він вірить у людину, її духовність.
На сторінках своїх творів письменник прагне розгадати загадку життя, яке сприймає як найбільше диво. На його думку, воно «таке саме таємниче, як і смерть... упродовж двох тисячоліть філософи так і не змогли розгадати його».
Літературознавці вважають Бредбері неперевершеним майстром стилю. Сам письменник стверджує, що стиль — це правда, а правда — це також біблійна простота. Як автор, він правдивий у своєму бажанні достукатися до людських сердець, змусити їх замислитися над життям, щоб прийти до загальної гармонії.
Невдовзі після виходу роману «451° за Фаренгейтом» для Бредбері почалась злива нагород і премій, що супроводжувала Рея до останніх років життя. 1954 року — нагорода Національного інституту мистецтв і письменства. Двічі йому присуджували премію О. Генрі. Він був лауреатом медалі Національної книжної фундації, лауреатом Еммі за адаптацію оповідання «Дерево Геловіну». Йому присвячено зірку на голлівудській Алеї Слави, усього ж на рахунку Бредбері 8 нагород і 2 номінації в галузі кіно. 2000 року Бредбері здобув медаль Національної книжкової премії за підсумком усієї прижиттєвої творчості, 2004-го — Національну медаль мистецтв президента Дж. Буша, 2007-го — Пулітцерівську премію «за визначну, плідну і глибоко впливову кар’єру як незрівнянного автора наукової фантастики і фентезі».
Про свою "літературну сім'ю" Бредбері писав так: "Жуль Верн був моїм батьком, Уеллс—мудрим дядечком. Едгар Аллан По доводився мені двоюрідним братом; він, як кажан, постійно мешкав у нас на темному горищі. Флеш Гордон і Бак Роджерс—мої брати і товариші. Ось вам і вся моя рідня. …Ну, ким я ще міг стати, як не письменником-фантастом у такій сімейці."
Значно вплинула на долю письменника зустріч з однофамільцем, який підтримав його. Першим його видавцем був Уолтер Бредбері, який, власне, і запропонував молодому письменникові об'єднати розрізнені оповідання в один цикл. Рей Бредбері назвав "Марсіанські хроніки" ненавмисним романом.
У 1971 році, після четвертої висадки людини на Місяць, з ініціативи екіпажу "Аполлон-15" на місячну карту нанесли "Кратер Кульбаби". Ця подія присвячена Рею Бредбері — авторові роману "Вино з кульбаб".
"Я почав читати твори Достоєвського, коли мені було 20 років. З його книжок я дізнався, як треба писати романи і розповідати історії. Я читав й інших авторів, але, коли я був молодшим, Достоєвський був головним для мене."
Стосовно цифрових бібліотек. "Оцифрування саме по собі не є розв’язанням проблем, все залежить від того, яке застосування йому знаходять. Якщо це спонукає людей до читання, добре, якщо ні, навіщо воно потрібне? Сам я відмовився оцифрувати мої книжки. Я люблю брати книжку в руки, вдихати її запах, відчувати її, носити з собою. З комп’ютером це неможливо!"
Ще за життя Рей Бредбері вказав місце свого поховання – Вествудське кладовище на заході Лос-Анджелеса. Вибрав письменник і напис на надгробку:"Автор 451-го градуса за Фаренгейтом".
"Смерть – це форма розплати з космосом за чудову розкіш побути живим".
Словникова робота (запис до зошитів)
Науково-фантастична література — художні твори, у яких автори під впливом науково-технічного прогресу намагаються в образній формі прогнозувати майбутнє, показувати прийдешню долю людства.
Утопія (у перекладі з грец. — місце, якого немає) — фантазія, вимисел, мрія, що не збудеться, не справдиться. Поняття утопія вперше з’явилось у однойменному творі Томаса Мора (так у його творі називався острів, на якому було створено ідеальне суспільство). Сьогодні утопія — це літературний жанр, наближений до наукової фантастики. Для нього характерна неабияка переконаність автора в бездоганності проголошеної ним ідеї.
Антиутопія — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії. Зазвичай для нього характерний гнітючий суспільний контроль, що здійснюється авторитарним або тоталітарним урядом.
Уперше термін антиутопія вжив британський філософ і економіст Джон Стюарт Мілль 1868 р. У жанрі антиутопії писали Дж. Орвелл, О. Гакслі, Р. Д. Бредбері та інші.
VІІ. Домашнє завдання.
Для всіх: уміти розповідати про Р. Д. Бредбері, прочитати першу та другу частини його роману «451° за Фаренгейтом», уміти коментувати, висловлювати свої думки та враження.
Індивідуальне (творче): підготувати повідомлення про наслідки глобальних катастроф з вини людини у сьогоденні та нещодавньому минулому (міста-примари).
16.05.2022-17.05.2022
Тема: Позакласне читання. Кіноповісті та кіноромани. Хосе Рівера, Тім Салліван. "Листи до Джульєтти"
Знайдіть в Інтернеті та перегляньте фільм. https://www.ivi.ru/watch/60782
09.05.2022, 10.05.2022
02.05.2022
Тема: Бернард Шоу '' Пігмаліон’’. Динаміка образу Елайзи Дулітл.
Мета: формування предметних
компетентностей: визначити динаміку образу Елізи Дулітл, ідеї твору Б. Шоу
«Пігмаліон»; розвивати словниковий запас старшокласників, навички зв'язного
мовлення, критичного мислення, компаративного аналізу художніх творів;
виховувати у старшокласників потребу в саморозвитку та самовдосконаленні;
формування ключових компетентностей: уміння вчитися: розвивати навички
оцінювання культурно-мистецьких явищ; комунікативної: розвивати навички роботи
в парі та колективі; інформаційної: розвивати навички роботи із підручником та
уміння критично оцінювати теоретичний матеріал; загальнокультурної: виховувати
прагнення до літературної освіти, естетичний смак; розширювати кругозір
школярів.
Дорогі
діти! Ми продовжуємо працювати над
твором Б.Шоу «Пігмаліон». Сьогодні ми поговоримо про образ Елізи (Елайзи)
Дулітл.
Бідна квіткарка якимось, майже дивним, чином перетворюється в «чарівну
леді». Що це, осучаснена Б. Шоу Попелюшка? Але в п'єсі «Пігмаліон» ми не бачимо
«хеппі-енду», щодо розв'язки можемо лише здогадуватися. Все набагато серйозніше
і глибше, адже людина, усвідомивши свою людську гідність, вже не може
повернутися до свого попереднього положення. ІІІ.
П'єса Б. Шоу
- шедевр того проблемного інтелектуального театру, який він прагнув створити.
Усе в ній парадоксальне, полемічне, загострене, дає подвійне значення.
«Провокуюча» спрямованість п'єси виявляється вже в тому, що її сюжет є
іронічною, а подекуди пародійною «модернізацією» давньогрецького міфу про
Пігмаліона і Галатею. Шоу невипадково обрав для перетворення Галатеї область
фонетики - він сам був великим шанувальником цієї науки і ревно стежив за
чистотою англійської мови. Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає
своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе
науковий експеримент - за кілька місяців навчить вуличну торговку квітами Елізу
Дуліттл правильній вимові і зробить так, щоб «її з успіхом могли прийняти за
герцогиню».
Шоу описує
її наступним чином: «Її ніяк не можна назвати привабливою. Їй років
вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній чорний солом'яний капелюх, що дуже
постраждав на своєму віку від лондонської пилу і кіптяви і навряд чи знайомий
зі щіткою. Волосся її якогось мишачого кольору, який не зустрічається в
природі: тут явно необхідні вода і мило. Поруділе чорне пальто, вузьке в талії,
ледве доходить до колін; з- під нього видна коричнева спідниця і полотняний
фартух. Башмаки, видно, також знали кращі дні. Без сумніву, вона по-своєму
охайна, проте поряд з дамами рішуче здається замазурою. Риси обличчя у неї
непогані, але стан шкіри залишає бажати кращого; крім того, помітно, що вона
потребує послуг дантиста.» Дуже бідна, працьовита, невтомна, прагне мати гарний
вигляд, але не має для цього ні коштів, ні вміння, ні смаку.
Мова Елізи:
«Куди преш,
Фредді! Візьми очі в руки! »
«Хіба це
справа? Розкидав у бідної всі квіти і змився, як миленький! »
«... у мене
знайдеться здачі».
Чи не
турбуйтеся, Кептен, купіть краще квіточку у бідної дівчини
«Ні
расстрайвтісь, Кептен; купити луччі квіточку у бідні дівчата»
У-у-ааааа-у!
(1 дія)
Професор
Хіггінс характеризує її мову як «потворні і жалюгідні звуки».
Еліза бажає
брати уроки:
«Фу-ти
ну-ти, які ми горді! Подумаєш велика птиця - вчитель! »
«Нема чого
обзивати мене опудалом, раз я бажаю платити як всяка леді».
«Досить вам
дурня валяти».
«Зовсім я не
брудна: я милася, перед тим, як йти сюди, - так, і лице мила і руки!»
«Я не
яка-небудь, я чесна дівчина, а вашого брата я наскрізь бачу».
«Подумаєш,
потрібна мені ваша цукерка! Просто я добре вихована і знаю, що виймати з рота
некрасиво ». (2 дія)
Спосіб
вираження думки = стиль поведінки
Мова Елізи
до зустрічі з Хіггінсом - характерний приклад мови представниці нижчого класу,
її мова далека від літературної норми.
З наведених
прикладів видно, що Еліза не тільки робить помилки у вимові, вживає просторіччя
або використовує неправильні граматичні структури, а й висловлює думки дуже
плутано. Це не може не впливати на стиль поведінки.
Основна риса
поведінки Елізи - розв'язність, невміння вести себе.
У ході п'єси
Еліза перетворюється. Хіггінс навчає її великосвітської вимові; у Пікерінга,
бездоганного джентльмена, вона запозичує світські манери. Одночасно, і
несподівано для Хіггінса, вона набуває почуття власної гідності.
Мова Елізи
після занять з професором Хіггінсом
Прийом у
місіс Хіггінс:
Ідеальна
фонетика. Еліза говорить «приємним, музичним голосом, з педантичною ретельністю
вимовляючи слова» (авторська ремарка), проте, виразу «укокошили стару»,
«померти», «сперли», «цього джину собі в глотку перелив» не відповідають стилю
світського спілкування.
Однієї
фонетики для статусу леді недостатньо, потрібно засвоїти нову граматику і новий
словник + нову культуру, новий стиль поведінки.
Удосконалення
Елізи:
«... Крім
тих речей, яким всякий може навчитися, - вміння добре одягатися, правильно
говорити, і все таке - леді відрізняється від квіткарки не тим, як вона себе
тримає, а як з нею тримають.»
«Але саме
від вас я навчилася хорошим манерам, адже це і відрізняє леді від вуличної
дівчини, чи не так?» (5 дія)
Зовнішнє
перетворення = внутрішнє перетворення. Мова Е. не просто правильна з погляду
фонетики, граматики і лексики, це мова витриманого, впевненої людини, який
здатний міркувати розсудливо, може відстояти свою точку зору.
Перетворення
в справжню леді
У людині все
має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки...
Форма +
зміст = правильна мова
Новий стиль
поведінки (як леді себе тримає) + звернення (як з нею себе тримають) =
бездоганні манери
правильна
мова + бездоганні манери = справжня леді
Експеримент
Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в
атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант
і почуття внутрішньої гідності.
«Перетворення»
Елізи, на думку Шоу, покликане заперечити думку про те, що соціальні бар'єри
нездоланні: насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені в них
можливості.
Шоу безмежно
вірить у культуру, знання, які, за словами «прозрілого» Хіггінса, «знищують
прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі».
Хіггінс веде
Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише
красою.
Пігмаліон-Хіггінс,
торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї, розбуркав приспані в ній духовні й
інтелектуальні сили, і його витвір виявився вищим і кращим за нього самого.
Еліза
перевершує Хіггінса в манері триматися (на прикладі ремарок автора)
|
Хиггинс |
Элиза |
|
Снимает
цилиндр и пальто, бросает и то и другое на журнал. столик, бесцеремонно
стаскивает фрак, надевает домашнюю куртку и устало разваливается в кресле у
камина. (4 дей-е) |
Она
подходит к камину и зажигает лампу. Она снимает
манто, кладет на рояль веер и цветы, садится на скамью и печально смотрит. (4 дей-е) |
|
Вскакивает,
потеряв терпение Потеряв
равновесие; слезая с тахты; вскакивая в неистовстве; хватая ее в неистовстве (5 дей-е) |
Сияющая,
спокойная, В ее
непринужденной манере нельзя заподозрить ни малейшей фальши. Спокойно
отворачивается от него и садится на тахту лицом к окнам. С
достоинством выпрямляется (5 дей-е) |
|
Засовывает
руки в карманы и, побрякивая по своей привычке их содержимым принимается
шагать по комнате... Усердно
жует с мечтательно-блаженным видом, т.к. яблоко попалось хорошее. |
Она вдруг
встает и, обойдя ее, возвращается на прежнее место у рояля, садится на скамью
и закрывает лицо руками. Поднимает
на него глаза, не шевелясь и не произнося ни слова. |
Утім, «науковий»
експеримент
Пігмаліона-Хіггінса суперечить моральній відповідальності перед Елізою, долею
якої він так безвідповідально скористався. Хіггінс порівнює свою роль із роллю
Творця.
Але для Шоу
наслідувати дії Творця ще недостатньо. Він вважає, що творча діяльність людини
повинна підпорядковуватися більш високій меті, ніж проста гра з життям.
Фонетичний
експеримент Хіггінса
відбувається за принципом «людина для фонетики», а не «фонетика для людини».
Еліза певний час є для нього лише дослідним матеріалом, і її внутрішній світ
його ніяк не цікавить.
Він не
замислюється над тим, якою буде подальша доля його «Галатеї» і що їй робити з
її розумом і красою у світі, де для неї немає місця.
Що ж робити
з Елізою?
Це питання
постає не лише перед Хіггінсом, але й перед самим автором «Пігмаліона».
Звичайно, можна знову повернути її в безодню злиднів і примусити продавати
квіти, можна, нарешті, віддати її заміж за кого-небудь.
Утім,
"Пігмаліон" не розважальна драма, і Шоу лише кепкує над своїм
глядачем, натякаючи на можливість традиційної «щасливої розв'язки». Щоправда, в
атмосфері комедії витають натяки на почуття кохання, що зароджується, хоча й не
зовсім усвідомлено.
Жанр п’ єси-дискусії надає характеру пристрасної полеміки висловлюванням і вчинкам персонажів
«Пігмаліона».
У п'єсі
поступово окреслюється протистояння двох протилежних життєвих позицій - Елізи і
Хіггінса, яке сягає кульмінації в останній розмові-суперечці персонажів у
п'ятій дії, в сцені на балконі.
П'єса Б. Шоу
- шедевр того проблемного інтелектуального театру, який він прагнув створити.
Все в ній парадоксальне, полемічне, загострене, має подвійне значення.
«Провокаційна» спрямованість п'єси проявляється вже в тому, що її сюжет є
іронічною, а подекуди пародійною «модернізацією» давньогрецького міфу про
Пігмаліона і Галатею.
Особливості композиції.
Комедія
"Пігмаліон" має композиційну структуру драми-дискусії. У ній
виділяються такі елементи: зав'язка (дія I і ІІ) — розвиток дії (дія III і IV)
— дискусія (дія V).
Зав’язка
п’єси. У ній
відбувається представлення і знайомство основних дійових осіб: професора
Хіггінса, полковника Пікерінга, вуличної торговки квітами Елізи Дуліттл і
сімейства збіднілих англійських аристократів. Еліза Дуліттл брудно одягнена,
говорить мовою англійських "низів" — кокні, її торгівля більше схожа
на жебрацтво. Однак вона не позбавлена почуття власної гідності. Дівчина зуміла
зберегти у злиднях моральні поняття, тверезий погляд на життя. Самоповага,
природна обдарованість, уявлення Елізи про краще життя, в якому треба бути
чистим, де правильно говорять, не животіють в убогості, стали визначальними для
її подальшого перетворення у витончену й одночасно сильну жінку. Еліза прагне
піднестися над життєвими обставинами. Вона міркує, що якщо дивак-вчений навчить
її говорити правильною мовою, то це допоможе їй підвищити соціальний статус —
поступити продавщицею в квіткову крамницю. Реаліями життя викликана її
"ділова розмова" і візит "у повному параді" до професора
фонетики, що взявся перетворити вульгарну замазуру на світську даму. В образі
професора Хіггінса автор представляє тип ученого, який цілком поринув у свою
науку. Експеримент із Елізою цікавий йому сам по собі. Попервах дівчина служить
лише "піддослідним матеріалом", і він байдужий до її внутрішнього
світу, та це не є проявом снобізму. Він також грубий і гордовитий і у ставленні
до світських дам. Хіггінс позбавлений станових забобонів, мислить широко і
вільно.
Розвиток дії. Процес навчання Елізи
безпосередньо не показаний. Можна простежити лише його поетапні результати: це
сцена в салоні міссіс Хіггінс і сцена нічної розмови Елізи з Хіггінсом після
тріумфального завершення експерименту. Хіггінс і його талановита учениця
докладають чимало зусиль, виявляючи завидну впертість для досягнення мети.
Еліза вбирає все краще, що дає їй сприятливе середовище, однак, за словами
Хіггінса, йому вже треба думати не тільки, як дівчина говорить, але й про те,
що вона говорить. На цій невідповідності форми і змісту тримається комізм сцени
в салоні міссіс Хіггінс. Розмовляючи про погоду, Еліза збивається на
дикторський тон, а потім і зовсім на звичному жаргоні розповідає історію з
особистого "життя в народі". Салонні інтонації і бездоганна вимова
колишньої квіткарки поєднуються з вульгарною лексикою лондонських нетрів.
Сцена нічної
розмови Хіггінса і Елізи - кульмінація комедії. У ній відображений головний
результат експерименту — вулична торговка не тільки навчилася говорити і набула
світських манер, вона усвідомлює себе особистістю. Парадокс ситуації в тім, что
Еліза — Галатея "бунтує" проти свого творця, проти тієї пасивної ролі
"матеріалу для експерименту", що він їй відводить. Вона дає урок
своєму вчителю, але він, як показує драматург, засвоює його набагато гірше
учениці. Порівнюючи Хіггінса і Елізу, автор підкреслює багатство її натури,
незалежний характер, показуючи, що свідома обмеженість професора сугубо
науковими інтересами позбавляє його людяності.
Дискусія і
відкритий фінал. Суттю
дискусії є ідейний конфлікт між Елізою і Хіггінсом. Ставши в результаті
виховання і розвитку природних задатків гордою і сильною жінкою, Еліза жадає
від Хіггінса визнання за нею цих якостей. Хіггінс, який однаково байдуже
ставиться і до леді, і до квіткарки, пропонує дівчині свій ідеал — активне і
вільне від пристрастей життя. Ці позиції несумісні, характери героїв однаково
сильні і навряд чи один з них уступить іншому. От чому неможлива "щаслива
розв'язка" у взаєминах Хіггінса-Пігмаліона і Елізи-Галатеї. Дискусія
продовжується і тоді, коли закінчується п'єса.
Еволюція перетворення Елізи
|
Квітникарка - погано
одягнена, із жахливою мовою та вимовою. |
|
Дівчина,
яка навчається -
пристойно одягнена, але мовою ще не володіє. |
|
Дівчина,
яка має успіхи у навчанні, добрий слух - добре одягнена, знає літературну мову, але ще не
вміє її використовувати доречно. |
|
Чудова учениця, «леді» - прекрасно вдягнена, має бездоганні манери й
чудово володіє мовою. |
|
Людина - здатна мислити, цінує людську
гідність, бачить мету в житті й засоби її здійснення. |
Б. Шоу
сказав: «Кожна з моїх п’єс - це послання до людства». Яке послання до людства
має п’єса «Пігмаліон»?
.
Домашнє завдання
Характеристика головних героїв комедії. Яких перетворень зазнав батько
Елізи?
- Чи може п'єса завершитися шлюбом головних героїв?(Обгрунтуйте
свою відповідь письмово)
25.04-26.04.2022
Тема: Джордж Бéрнард ШÓУ (1856–1950). Особливості світогляду Б. Шоу. Специфіка втілення античного міфу в п`єсі «Пігмаліон»
Мета: розглянути
життєвий і творчий шлях Б.Шоу, особливості його драматургії, місце п’єси
«Пігмаліон» в загальному творчому доробку англійця; розвивати увагу,
самостійність та логічність мислення, усне та письмове зв’язне мовлення;
виховувати глибоке розуміння та повагу соціальних проблем людства, що
вирішуються за допомогою гуманності.
Добрий
день, дорогі діти! Ознайомтеся з біографією Бернарда Шоу та складіть у зошиті
хронологічну таблицю (для тих, хто не виконав попереднє завдання)
Зацікавленість
життям і творчістю великого драматурга Б.Шоу, «найпарадоксальнішого з
парадоксальних», не зникає до наших днів. Свідченням такого інтересу є
діяльність Міжнародного товариства Шоу, яке активно вивчає й коментує
творчість митця, проводить міжнародні форуми, конференції; Товариства Бернарда
Шоу США, яке випускає найбільш відомий і авторитетний журнал шоузнавців «Тhe Independent Shavian». Проте
найяскравішим прикладом популярності творів драматурга є успішне життя його п’єс на світовій театральній сцені, адже п'єса, в першу
чергу, «живе на сцені» (М.
Гоголь). Серед багатої
драматургічної спадщини митця є твір, який користується особливою популярністю,
починаючи від першого свого сценічного втілення і закінчуючи постановками
сучасних театрів, початку XXI ст. Мова йде про комедію «Пігмаліон»
(1912-1913).
Бернард Шоу народився 1856 р. в Дубліні, столиці
Ірландії, яка тоді була однією з британських колоній. Батько Шоу,
комерсант-невдаха, дуже пиячив. Мати була обдарованою жінкою, мала непоганий
голос, але відчувала себе нещасливою з таким чоловіком. Життя родини
супроводжували матеріальні нестатки, несприятливий моральний клімат (його Шоу
потім відтворив у своїй трагікомедії "Дім, де розбиваються серця"):
батьки часто сварилися і не приділяли належної уваги своїм дітям (окрім
Бернарда, вони мали ще дві дочки).Майбутній драматург відчував себе покинутим і
самотнім. Школи, де він навчався, були поганими, і хлопчик здебільшого здобував
освіту самотужки. Він багато читав, захопився музикою. Поступово мати знайшла
вихід із сімейної драми - почала вивчати музику, що потім дало
їй змогу оселитись у Лондоні та заробляти приватними уроками співів. А
Бернард Шоу, якому тоді виповнилось лише 15 років, залишився віч-на-віч із
хворим батьком і змушений був дбати про шматок хліба. Він покинув школу і почав
працювати, спочатку клерком, а потім головним касиром у земельній конторі.
Безумовно, така кар'єра зовсім не влаштовувала талановитого юнака, який мріяв
про музику і красне письменство. Одначе ті перші кроки самостійного життя виховали
незалежність його духу, вміння витримувати удари долі.
Ще одна риса світогляду Шоу бере початок у
дитинстві - релігійне вільнодумство. Він виховувався в родині байдужій до
релігії. Його мати ніколи не забувала демонструвати свій атеїзм, атеїстами були
й інші родичі. Шоу та його сестри навіть не відбули конфірмації.
Нові
можливості для розвитку незалежного духу постали перед Шоу з 1876 р., після
переїзду до Лондона, який назавжди став місцем проживання великого драматурга.
Тут він продовжив самоосвіту. Його душа і розум відкриваються всім
інтелектуальним та естетичним впливам. Його друг і меценат В. Арчер згадує, як
він уперше побачив Шоу в бібліотеці Британського музею. Перед ним лежали
"Капітал" К.Маркса і партитура опери Р. Вагнера "Золото
Рейну". Він по черзі читав обидва твори. Цей епізод досить типовий для Шоу, який завжди
збагачувався найрізноманітнішими здобутками в науці, філософії, мистецтві.
У Лондоні Бернард Шоу писав дописи, статті
та рецензії для різних журналів. Незабаром Шоу захопився соціалістичними ідеями
і в 1884 році став одним із засновників соціал-реформаторського Фабіанського
товариства. У другій половині 1880-х років письменник активно виступає у пресі
як художній рецензент, музичний оглядач, а згодом - як театральний критик.
Шоу
дебютував романами "Нерозумний шлюб" (1880), "Незлагідний
соціаліст" та ін., проте ці твори не принесли йому успіху. Захоплення
Ібсеном, створення книги "Квінтесенція ібсенізму" (1891)
започаткувала наступний етап у творчості письменника, пов'язаний з реформуванням
англійського театру. Він розробив принципово нову структуру драми -
"проблемну п'єсу-симпозіум", що грунтувалась на особливому, парадоксальному
способі викладу проблеми.
За 7 років (1892 - 1899) Б. Шоу написав три
драматичних цикли: «Неприємні
п'єси» («Будинки вдівця»,
«Гультяй», «Професія місіс Уоррен»), «Приємні
п'єси» («Війна і людина»,
«Обранець долі», «Кандида» та ін.), «П'єси
для пуритан» («Учень
диявола», «Цезар і Клеопатра» та ін.). Ці драми, різні за жанром і тематикою,
об'єднані ідейною та соціальною спрямованістю - викрити лицемірство
суспільства, втрату духовності, утвердити внутрішню свободу людини і справжні
людські цінності. На початку XX ст. Б. Шоу пережив духовну кризу, свідченням
якої стали філософські пошуки митця: він захопився ідеалістичною теорією
«життєвої сили», «першооснови», яка знаходить втілення у стремлінні до прогресу
та появі нових біологічних видів. На зміну сучасному людству з його низьким
моральним і інтелектуальним рівнем має прийти нове, суспільство «надлюдей».
«Надлюдина» у розумінні Б. Шоу - це, в першу чергу, особистість гуманістичного
світогляду. Уособленням такої особистості драматург вважав Й. Гете, В.
Шекспіра, Л. Толстого. Захоплення цією філософською теорією відобразилося у
п'єсі «Людина і надлюдина», яка послужила поштовхом до листування Б. Шоу та Л.
Толстого.
У
подальшому Б. Шоу напише цілу низку блискучих п'єс: «Пігмаліон», «Дім, де
розбиваються серця» (цю драму автор вважав найкращою із своїх творів),
«Назад до Мафусаїла», «Свята Іоанна», «Візок з яблуками» та ін. П'єси Б. Шоу
уже не складали єдиних циклів, оскільки надто вже різноманітними були і за
змістом, і за формою. Драматург, використовуючи різні жанри (комедії,
трагікомедії, реалістичної драми, історичної трагедії), заглибився у проблеми
морального удосконалення людства, досягнення істини. У 1925 році драматург став
лауреатом Нобелівської премії і відреагував на цю знаменну подію зауваженням у
своєму стилі: премія присуджена «на знак вдячності за те почуття полегшення,
яке відчув світ в цьому році, коли він (Шоу)
нічого не надрукував». Ставлення
митця до нагород і титулів було показовим: він відмовлявся від них, стверджуючи,
що книги і п'єси будуть найкращим пам'ятником для нього. Творчий шлях Б. Шоу
був довгим і насиченим. Митець заклав підвалини реалістичного інтелектуального
театру, «драми ідей». З часом у його творах все частіше будуть «з'являтися
насичено гротескні, фантастичні ситуації і постаті, надзвичайно ускладниться
структура, сатира переважатиме гумор, філософські оцінки людства і перспектив
його існування на цій землі наберуть доволі похмурого забарвлення.
П'єса-антиутопія, п'єса-пересторога посяде в доробку старого майстра
експоноване місце». (К.
Шахова). Всього він написав 56
п'єс, працюючи навіть у 94 роки. Великий драматург помер 2 листопада 1950 року.
У 1926 році
Шоу став лауреатом Нобелівської премії "за творчість, позначену ідеалізмом
і гуманізмом, за іскрометну сатиру, яка часто поєднується з надзвичайною
поетичною красою". Згодом драматург багато подорожував по всьому світу,
відвідавши, зокрема,СРСР, США та Південну Африку. Б. Шоу
відмовився від грошового еквіваленту Нобелівської премії, написавши секретарю
Шведської королівської академії, що «ці гроші - рятівне коло, яке кидають
плавцю, тоді як він вже досяг берега і знаходиться у безпеці». Гроші можна
використати для «поширення зв’язків і
взаєморозуміння у галузі літератури і мистецтва між Швецією і Британськими
островами». Сума премії - 7 000 фунтів - була використана для перекладу на
англійську мову декількох п'єс А. Стрінберга і декількох романів шведських
авторів, які без цієї підтримки навряд чи з'явилися б англійською мовою.
Письменник пережив Другу світову війну, під час якої
активно боровся проти фашизму, і помер у своєму маєтку в Хартфордширі у віці 94
років.
Творчий шлях
Шоу-драматурга - це втілення ідеї про інтелектуальний реалістичний проблемний
театр. «Його театр часто називають театром ідей, протиставляючи тим самим
театру ситуацій і театру характерів. Таке протиставлення поверхневе...
Безумовно, ідеї у Шоу - найважливіше. Але вони не виключають ані цікавих
характерів, ...ані оригінальних, неочікуваних сюжетних колізій і ситуацій, що дивують
і хвилюють. Просто у драматурга є своя система пріоритетів, де психологічна
складність і виписаність характерів, емоційна насиченість поступаються місцем
думці, підпорядковуються їй» (за
К. Шаховою). Складові
театральної техніки Шоу-драматурга генетично пов'язані з ібсенівською
драматургією: прийоми аналітизму, характерні форми дискусій, антитеоретичність
думок, загострених до парадоксальності. Проте на відміну від інших
представників «нової драми» («серйозних драматургів» А. Стріндберга, А.Чехова
та ін.), Б. Шоу вважав, що про серйозне можна говорити «смішно, дотепно,
парадоксально»: «...Хіба треба виганяти гумор і сміх? Уявіть, що світ є лише
одним із Господніх жартів. Невже через це ви менш старалися б перетворити його
з поганого жарту на хороший?»
Головне завдання театру -
активно впливати на глядачів постановкою проблеми. У цьому
Б. Шоу був послідовником
ідей Г. Ібсена. Драма мусить бути
«фабрикою думки», дискусією, яка
не закінчується останніми словами п'єси. «Відкритий
фінал» мав спонукати глядачів до роздумів, інтелектуального
осмислення, самостійних пошуків відповідей на запитання, що звучали (прямо чи завуальовано)
зі сцени. Драматург відмовляється від традиційної структури п'єси (зав'язка,
розвиток дії, кульмінація, розв'язка), пропонуючи власний варіант - зав'язка,
розвиток дії, кульмінація, розв'язка, «відкритий фінал», дискусія. Шоу
перетворює п’єси в дискусії, що
беруть початок із актуальних
проблем сучасності: «Будь-яка соціальна проблема, що
виникає із протиріччя між людським почуттям і навколишньою дійсністю, дає
матеріал для драми», «як Шекспір і Мольєр, я беру все, що трапляється мені під
руку, і потім осучаснюю, насичую... сьогоднішнім змістом». Це
протиріччя і створює «драматичний конфлікт, який
виявляється в гострому зіткненні брехливих уявлень про життя із справжнім його
розумінням», «побудований
не навколо вад людини, ...а навколо зіткнення різних ідеалів».
Драматург
віддав перевагу жанру трагікомедії, як
одному із засобів загострення
проблеми, дискусії і активізації у глядача інтелектуального усвідомлення.
П'єсу "Пігмаліон" Бернард Шоу назвав
"романому п'яти актах". Як і більшість драматичних творів Шоу,
"Пігмаліон" має коротку передмову під назвою "Професор
фонетики" і розлогу після-мову, де розповідається про подальшу долю
героїні -- лондонської вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Написана в 1912-1913
роках, п`єса витримала 118 постановок. Бернард
Шоу, працюючи над комедією, орієнтувався на античний міф про скульптора
Пігмаліона, який вирізьбив скульптуру Галатеї. Вражений красою власного
творіння, художник благає Афродіту оживити мармурову фігуру. Одухотворена
Галатея стає прекрасною жінкою, щасливою дружиною Пігмаліона. Проте Шоу пародоксально
переробив у своїй п'єсі давньогрецький міф. Галатея -Еліза, за задумом
драматурга XX століття, ніколи не стане дружиною Пігмаліона-Хігінса. Щасливий
кінець неможливий. Здійснюючи першу постановку, Шоу категорично забороняв
акторам зображувати закоханість Елізи та Хігінса.
Драматурга цікавило зовсім інше --
трагічна неможливість для освітченої, талановитої, духовно багатої жінки,
позбавленої капіталу, гідно влаштувати своє життя. Елізі-Попелюшці нічого не
вартувало досконало володіти сучасною англійською літературною мовою, манерами
і поведінкою світських панн, щоб бути схожою на герцогиню чи принцесу на
будь-якому прийомі. Але її подальша доля залишається непередбачуваною.
Глибоко гуманні ідеї основи п'єси. Шоу
вірить у невичерпний запас творчих сил, що криються в людях з народу. Бідність
може спотворити людину духовно, зруйнувати її індивідуальність, але за
сприятливих обставин все краще стрімко пробуджується. Так, батько Елізи --
сміттяр Альфред Дулітл, гротескно зображений Шоу, зненацька розбагатівши,
блискуче виступає з лекціями перед вишуканою аудиторією. Постійно
експериментуючи з характеристикою жанрових особливостей своїх п'єс, придумуючи
найнесподіваніші визначення, Б.Шоу у більшості випадків залишався тим, ким він
був за покликанням -- комедіографом. І "Пігмаліон" -- одна з його
найкращих комедій. Тут вражають афоризмами діалоги персонажів, змінюють один
одного гострі комедійні епізоди, парадоксально складаються взаємини героїв.
П'єса "Пігмаліон" з дивовижною легкістю зазнавала найнесподіваніших
метаморфоз, перетворюючись у твори інших видів мистецтв. Її сценічна історія є
напрочуд багатою і різноманітною. Написана напередодні Першої світової війни,
знаменита комедія англійського драматурга справила значний вплив на всю
європейську культуру XX століття.
Джордж
Бернард Шоу – видатний англійський драматург, автор 56 пʼєс.
Йому вдалося вивести англійську драму із
ідейного і художнього глухого
кута,
в якому вона тоді знаходилася. Він надав їй соціальної гостроти,
проблемного
характеру, яскравої соціально-парадоксальної форми. Ви
знаєте,
що Б.Шоу прожив довге і плідне життя – 94 роки. Більше 70-и з них
він
віддав літературі. Його пʼєси і зараз з успіхом ідуть на сценах театрів
всього
світу.
Перегляд відео репортажу «Історична
казка: дивацтва Б. Шоу» https://www.youtube.com/watch?v=bp5M4HnEDTE
Домашнє завдання.
Прочитати п’єсу «Пігмаліон» Б.Шоу або
переглянути скорочений варіант за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=mYZqwqP5crI
Тема. «Ляльковий
дім» як соціально-психологічна
драма.
Мета: дати відомості про творчу історію та композицію п’єси Г.Ібсена «Ляльковий дім», визначити її місце в житті та творчості
драматурга; розкрити особливості драматичного конфлікту та розвитку
сценічної дії в п'єсі; розвивати навички аналізу драматичного твору, вчити
висловлювати власні судження щодо актуальних проблем, що порушуються у ньому,
аргументувати свою думку прикладами з тексту; виховувати в учнів шанобливе ставлення до творів
класичного мистецтва, інтерес до моральних питань
Дорогі діти, ознайомтеся з поданим нижче матеріалом.
У всі
часи питання сімейного благополуччя є актуальним. І саме воно знаходить своє
відображення у драмі Г. Ібсена «Ляльковий дім». Цар Соломон казав: «Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує
його». Це означає, що щастя сім’ї значною мірою залежить від жінки, її
житейської мудрості.
Чи було
справжнє щастя в родині Хельмерів? «Ляльковий дім»
належав до категорії драм тривожних і неспокійних. Дія п’єси швидко
розвивається в напрямку катастрофічного фіналу. Ібсен свідомо не дає можливості
для примирення різних етичних принципів. На шляху самоутвердження героїні виникає
чимало важких моральних іспитів. Особливістю п’єси «Ляльковий дім» як драми є
вміле переплетіння основних тенденцій з побічними, великих соціальних проблем з
психологічними колізіями та інтригою.
П'єса «Ляльковий дім» задумана в 1878 році (перші
начерки із заголовком "Нариси до сучасної трагедії" датовані 19
жовтня). Ібсен прагнув у класичній формі трагедії висловити
сучасні проблеми. Написано ж твір у 1879 році.
В основу драми Ібсен поклав реальну подію. Прототипом
Нори стала норвезько-данська письменниця Лаура
Кілер (уроджена Петерсон, 1849-1932). Під впливом п'єси "Бранд"
19-річна дівчина написала книгу "Дочки Бранда", яка вийшла у світ в
1869 році під псевдонімом. З нею познайомився Ібсен і порадив зайнятися
літературою. Між ними зав'язалася дружба. Після смерті батька Лаура з матір'ю
переїхала до Данії, де в 1873 році вийшла заміж за ад'юнкта Віктора Кілера. Він
був доброю людиною, але іноді у нього траплялися припадки жорстокості, особливо
болісно переносив він грошові проблеми. У 1876 Віктор захворів на туберкульоз.
Його потрібно було лікувати на Півдні. Прохання Лаури, щоб він звернувся до
свого багатого батька, нічого не дали. Тоді вона таємно взяла позику в банку.
За неї поручився її впливовий багатий друг. У тому ж році вони з чоловіком
відправилися до Швейцарії і Італії. Чоловік вилікувався від хвороби. На
зворотному шляху в Мюнхені Кілери відвідали Ібсенів. Лаура по секрету все
розповіла Сюзанні, дружині Ібсена. Після повернення до Данії знову потрібні
були гроші для переїзду в інше місто. Лаура знову зробила позику у формі
векселя. За неї поручився далекий родич, великий комерсант. До моменту
закінчення векселя Лаура була хвора після пологів, без грошей. Родич теж був у
складному матеріальному становищі і не зміг викупити вексель. Лаура в розпачі
зважилася видати підроблений вексель - але передумала і знищила його. Всі її
дії стали відомі її чоловікові. Спочатку він їй глибоко співчував, але під
впливом сім'ї і друзів змінив своє ставлення до неї і став вимагати розлучення,
який незабаром оформили. Дітей у Лаури забрали, її визнали психічнохворою,
брехухою. Але минув час, чоловік попросив Лауру повернутися додому. Вона
повернулася, знову стала його дружиною, з 1879 приступила до літературної
діяльності і поступово виплатила всі борги. Після цього у неї було дві зустрічі
з Ібсеном. Саме її життя стало основою для сюжету "Лялькового дому".
Цікавою і складною є і сценічна доля п’єси
«Ляльковий дім». На початку 1900 років ібсенівська драма заполонила всі європейські сцени. Перша постановка відбулася 21 грудня 1879
у Королівському театрі Копенгагена. Саме в цей час у п’єсах Ібсена грали Сара
Бернар, Елеонора Дузе, Агнес Сорма. Найкращі акторки світу, граючи роль Нори,
втілювали задум Ібсена по-різному. Італійська прима Елеонора Дузе не погоджувалась з авторським фіналом і драматург був
змушений його змінити. Російська акторка Віра Комісаржевська навпаки повністю
зберігала у заключній сцені ібсенівський текст. І обидва варіанти мали
величезний успіх. На українській сцені п’єса вперше була поставлена ще в 1900
році в київському театрі «Соломон». Але публіка ще не була готова її однозначно
сприйняти.
Проблемне
запитання
-
Чому цей твір так
по-різному сприймала публіка та актори?
- Які проблеми піднімає автор нам необхідно буде сьогодні розібратися?
– Чому ж розпалася сім’я Хельмерів?
–
У чому помилки Нори?
–
Зачитати вислови Нори, які свідчать про відродження, прозріння, претензії
героїні до релігії, суспільства, світу, сім’ї.
–
Чому драма має назву «Ляльковий дім»?
–
Чи можливо врятувати сім’ю Хельмерів, що потрібно зробити цій родині, аби
віднайти секрет сімейного щастя?
VІ. Домашнє завдання.
Навчитися
характеризувати особливості конфлікту п’єси. Добрати
цитатний матеріал до характеристики образів головних героїв. Підготуватися
до літературного диктанту за змістом драми.
04.04.2022
Тема: «Стара» і «нова драма». Зміни в драматургії кінця ХІХ – початку ХХ
століття. Генрік Ібсен(1828-1906). Роль Г. Ібсена в розвитку світової драми,
його новаторство.
Мета уроку: ознайомити учнів з
основними тенденціями розвитку драматургії кінця ХІХ початку ХХ століття, творчістю видатних
драматургів; розвивати теоретико-літературні знання; пробуджувати інтерес до
вершинних творів світової драматургії.
Дорогі діти!
Ознайомтеся з поданим нижче матеріалом та виконайте завдання. Бажаю успіху!
XIX ст. увійшло в історію світової літератури як епоха новаторських пошуків
митців, появи нових мистецьких напрямків, жанрів прози, поезії. Звичайно, мистецтво театру не змогло уникнути впливу
нових ідей, філософських концепцій.
Що ж таке драматичний театр сьогодні? Відомо,
що це місце, де будь-хто з нас може ознайомитися
і побачити виставу. Для людей ХІХ ст.. театр набув значення набагато більшого.
Адже театр, це і клуб для спілкування, і виставка моди, нагород і статків, і
місце побачень, статус. Про драматургів і їхні п’єси говорили, сперечалися, лаяли і хвалили, вони
спонукали до роздумів, захоплювали ідеями, вели до подвигів.
Дж. Ґолсуорсі
говорив: «Писати повинен лише той, кого хвилюють
великі загальнолюдські й соціальні проблеми».
У другій
половині XIX ст. починається докорінна перебудова драматургії, яку пов’язують з
народженням і розвитком «нової драми».
Драматурги
шукали нових форм мистецтва, прагнули наблизити драму до сучасності, приділити
більше уваги внутрішньому світу людини. Якщо в старому театрі зображувалась
трагедія окремої людини, то оновлена драма розкриває загальну трагедію життя
людства і отримує назву «нова драматургія».
Ібсен так визначав мету будь-якої
драми:
"П'єса не
закінчується і падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться
поза її межами; поет намітив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після
цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до цього
фіналу шляхом особистої творчості".
У центрі
уваги «нової драми» кінця ХІХ - початку XX ст. постала особистість з її
переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити
певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її
внутрішнього життя) та світу.
«Нова драма» на зламі століть поставила в центрі уваги особистість, але не
соціальну, а духовну, індивідуальність переживання й відчуття якої визначають
загальну атмосферу епохи. Драматурги
намагалися показати «трагедію життя», а не «трагедію в житті», закликали до
осмислення глибинної суті дійсності,
звільнення людського духу, пошуку гармонії. Театр став «інтелектуальним», «дискусійним». На перший план вийшов внутрішній конфлікт, а не зовнішня дія. У «новій драмі» стали помітними риси
модернізму: символізму, імпресіонізму, неоромантизму та ін.
Засновником
«нової» драми був норвежець Генрік Ібсен. Успіх його п’єс надихнув інших драматургів:
·
Г. Гауптмана (Німеччина),
·
Б. Шоу (Англія),
·
А. Стріндберга (Швеція),
·
М. Метерлінка (Бельгія),
·
Е. Золя (Франція),
·
А. Чехова (Росія).
Новим на сценах театрів був показ картин повсякденного
життя, розкриття його злободенних соціальних і моральних проблем. Перед
глядачами постали звичайні для них картини побуту банкірів, комерсантів,
адвокатів і навіть робітників, злидарів. Автори порушували нові проблеми,
наприклад, жіноче питання. Посилився критичний, викривальний пафос п’єс.
Було переосмислено природу всіх елементів драматичного
твору. Оскільки в житті сумне часто поєднується з комічним і навпаки,
розвивається жанр трагікомедії. Замість «любовних трикутників», таємниць,
кримінальних злочинів (зовнішньої інтриги), у центрі уваги — ідейні конфлікти
(Б. Шоу), внутрішня прихована інтрига (М. Метерлінк), складна гра підтекстів
(А. Чехов).
Герої відзначаються суперечливими характерами, інколи
важко визначити, хто з них головний персонаж (як, наприклад, у А. Чехова).
Дійові особи розмовляють сучасною літературною мовою, використовуючи побутову
та жаргонну лексику. П’єси більше не мають зрозумілого, завершеного закінчення:
читачеві й глядачеві пропонується відкритий проблемний фінал — запрошення до
дискусії, роздумів і власних висновків.
«Нова драма» стала одним із найцікавіших
загальноєвропейських явищ, яке зробило свій вагомий внесок у справу гуманізації
суспільства.
Отже, на основі почутого додамо елементи «нової драми».
Результатом її буде наступна таблиця.
|
Об’єкт порівняння |
«Стара драма» |
«Нова драма» |
|
Трагедія |
Життя персонажа |
Життя особистості в
суспільстві |
|
Предмет
зображення |
Людина в незвичних
ситуаціях |
Людина у власноруч
створеній ситуації |
|
Центр
уваги |
Зовнішнє зіткнення
окремих особистостей |
Внутрішні глибинні
протиріччя самої дійсності, зіткнення ідей |
|
Драматичний
конфлікт |
Види й чесноти
людини |
Ідеали людини |
|
Жанр |
Трагедія, комедія,
драма |
Синтетичний –
трагікомедія («драма ідей») |
|
Головний
герой |
Узагальнений тип
людини |
Людина середнього
класу, неординарна особистість |
|
Решта
героїв |
Головні та
другорядні, позитивні та негативні |
Усі важливі,
характери неоднозначні |
|
Автор |
Відтворює дійсність,
навчає, робить висновок |
Відтворює духовні
пошуки. Не дає однозначних відповідей |
|
Читач,
глядач |
Спостерігає, отримує
враження |
Переживає разом із
героями, дискутує з ними та про них |
|
Кінець
(фінал) твору |
Завершений
розв’язкою |
Відкритий,
незавершений, спонукає до суперечок, роздумів |
Запишіть у зошит визначення:
1. Дія — 1) акт драматичного
твору; 2) перебіг подій у
художньому творі, через які розкриваються конфлікт, сюжетні колізії, риси
характеру певного персонажа, дійової особи чи ліричного героя (сценічна
дія).
2. Дія зовнішня - вчинки, події,
зіткнення персонажів.
3. Дія внутрішня - життя душі героїв,
умонастрої, зіткнення ідей, позицій.
4. „Ібсенізм" - особливість художнього мислення, творчого методу,
який полягає у розкритті трагізму життя
через психологічні колізії, поєднання зовнішньої та внутрішньої дії,
інтелектуально-аналітичному підході до подій та образів, філософському
осягненні дійсності, широкому використанні підтексту, символіки тощо.
5. Інтрига - зав'язка, основна
ситуація драми, навколо якої розвивається дія.
6. Конфлікт — (лат.соnflictus — зіткнення, сутичка)
- зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення
суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних
складними колізіями.
7. Підтекст - прихований, внутрішній зміст висловлювання.
Генрік
Ібсен. (1828-1906). Роль Г.Ібсена в розвитку світової драми, його
Я -
Генрик
Ібсен, знаменитий норвезький
драматург, народився в 1828 р. у Шиені в родині коммерсанта Мій батько розорився в 1836
р. Мені було тоді 8 років). У школі я відрізнявся
від своїх
друзів творчістю і схильністю до
живопису. Моєю
мрією було стати
художником, але через фінансові проблеми в родині мені довелося обрати більш хлібну
професію. В 16 років я почав працювати учнем аптекаря в Гримстаде. У цей час розпочинаю писати свої перші
вірші та публікую драму «Катилина» (1850), що стала відгуком
на революційні події 1848 р. у Європі. П'єса ця зустріла, однак, дуже холодний
прийом, і навіть співчуття, і тільки в студентському
середовищі.
1850 р. у Кристиании поставлена моя одноактна п'єса «Богатирський
курган». В 1852-1857 р. я керував у Бергені першим національним норвезьким
театром, де мені вдалося поставив вистави по двох своїх п'єсах: «Фру Ингер з естрота» (1855) і «Бенкет у Сульхауге» (1856); а в
1857-1862 рр. він я вже очолював Норвезький театр у Кристиании.
Наприкінці 40 - початку 50-х рр.
Я звертаєюся до сатири й
гротеску. В 1864 р. їду до Італії, де створює драматичну поему «Бранд» (1866) і философско-символічну драму «Пер Гюнт» (1867), що приносить мені популярність європейського масштабу Потім я переїжджаю до Німеччини, де розпочинаю створювати історичну драму про Юліана Відступника «Кесар і Галилеянин» (1873), після чого в мене розпочинається новий етап творчої діяльності. Тепер я більше звертаю увагу на проблеми
сучасного
мені життя. Світове визнання приносять
п'єси «Стовпи суспільства» (1877), «Ляльковий будинок» («Нора», 1879), «Примари» (1881), «Ворог народу» (1882),
що наочно демонструють невідповідність між показним лиском буржуазного
суспільства і його «дешевою» внутрішньою суттю . Тоді я вже відчуваю, із середини 80-х рр. соціальна критика у моїх творах слабшає.
У моїх п`єсах підтекст стає більш глибоким, з`являється тонкість психологічного портрета. А самі
здобутки стають більш символічними. Я відчув, що маю звернутися до теми
«Сильної людини».
Так у світ виходять:
·
«Геда Габлер»(1890),
·
«Будівельник Сольнес» (1892),
·
«Йун Габріель Боркман»(1896).
Я набув гарної
слави. Мої п`єси йшли на сценах театрів всіх
країн світу. В Німеччині в 1897 р. було
засновано театр, який названо на мою честь «Ібсенівський театр»
ХІ. Домашнє
завдання.
·
Знати основні тенденції розвитку
драматургії кінця ХІХ — початку ХХ ст.
· Прочитати п’єсу Г. Ібсена «Ляльковий
дім».
· Підготувати повідомлення про
історичну й соціальну ситуацію в Норвегії ХІХ ст.
Комментариев нет:
Отправить комментарий